9 грудня 1991 року. Понеділок.

Цей понеділок для іноземних дипломатів був важким. Підписані напередодні Біловезькі угоди стали для всіх справжнім сюрпризом, ніхто не розумів як їх слід трактувати. А їхні столиці вимагали роз’яснень, бо теж нічого не розуміли. Тому акредитовані в Києві генеральні консули з самісінького ранку почали звертатися за роз’ясненнями до дипломатів українських.

Українські дипломати бадьоро відповідали, що Біловезькі угоди зафіксували припинення існування СРСР, як суб’єкта міжнародного права. Що стосується СНД – Україна виступить з офіційними роз’ясненнями трохи згодом. Однак підписання Біловезьких угод жодним чином не скасовує державної незалежності України – впевнено заявляли українські дипломати і своєю чергою цікавилися як іде процес визнання України урядом відповідного генконсула? Трохи заспокоєні іноземні консули обіцяли поцікавитися й повідомити та клали слухавки. Наші теж клали, але були далеко не такі спокійні – вони знали про Біловезькі угоди не більше, ніж решта громадян.

У той понеділок ще прийшли повідомлення про визнання незалежності від двох держав. Але, вірогідно, ті країни ухвалили відповідні рішення ще не знаючи про Біловезькі угоди.Так, Україну визнала і запропонувала встановити дипломатичні відносини Чеська і Словацька Федеративна Республіка (яка 1 січня 1993 року розпадеться на дві держави – Чехію та Словаччину). У довідниках, енциклопедіях і навіть наукових роботах датою визнання України з боку Чехословаччини вказане чомусь 8 грудня. Чому так сталося, дід не знає, очевидно, хтось десь колись помилився, а всі решта ту помилку некритично продублювали. Навіть не поцікавившись, що то був за день. Між тим то була неділя, а в неділю уряди зазвичай відпочивають. Навіть такий працьовитий, як уряд Чехословаччини. У будь-якому разі, в дідовій шухляді зберігається копія телефонограми з Праги, на якій ми чітко бачимо дату – 9.12.91.

Передчуваючи, що будуть запитання чому і цей документ про визнання надруковано російською мовою, пояснюю. Телефонограма передавался по ВЧ, тобто текст її просто надиктовувався по захищеній телефонній лінії. Якою мовою надиктовувався, такою вона і була в Києві прийнята та надрукована. А от уже протоколи про встановлення дипломатичних відносин укладалися на українській, чеській і словацькій мовах, з дотриманням всіх формальностей.

Цей документ містить шапку з технічною інформацією, зокрема про осіб, які передавали телефонограму і приймали її, тому дідусь вирішив ту частину листа прикрити. Імена та підписи політиків, міністрів і публічних діячів то одне, а особисті дані звичайних людей – інше.

І того ж понеділка, 9 грудня 1991 року, надійшов факс (публікую) із Талліна – Україну визнали наші естонські друзі і теж запропонували встановити дипломатичні відносини, відкрити посольства і обмінятися послами. На що Україна, звісно, з радістю погодилася.

Таким чином, на вечір 9 грудня Україну визнали (список від діда Свирида, з офіційним списком є розбіжності):

1. Грузія – 27 серпня 1991 року

2. Литва – 21 листопада 1991 року

3. Польща – 2 грудня 1991 року

4. Канада – 2 грудня 1991 року

5. Угорщина – 3 грудня 1991 року

6. Словенія – 3 грудня 1991 року

7. Латвія – 4 грудня 1991 року

8. Росія – 5 грудня 1991 року

9. Хорватія – 5 грудня 1991 року

10. Болгарія – 5 грудня 1991 року

11. Аргентина – 5 грудня 1991 року

12. Болівія – 5 грудня 1991 року

13. Куба – 6 грудня 1991 року.

14. Чеська і Словацька Федеративна Республіка – 9 грудня 1991 року

15. Естонія – 9 грудня 1991 року

Чому дідусь так ретельно веде цей список? Ну тому, що історія має бути наукою точною. А крім того, є в діда одна думка… з якою поділюся, коли завершу свій невеличкий, присвячений 30-й річниці Незалежності, проєкт. Не лякайтеся, проєкт дійсно невеличкий – останній пост із серії “1991 рік. Міжнародне визнання України: документи із дідової шухляди” планую зробити 25 грудня. А завтра в нас 10 грудня, вівторок. Які країни нас визнають? Жодна. А 11 грудня? Теж ніхто. А 12-го? Так само…

Взагалі після 9-го грудня встановилася тривала тиша – процес визнання України зупинився. Нові повідомлення про визнання не надходили, а ті держави, які поспішили Україну визнати, почали помітно нервувати. Чому? Через Біловезькі угоди, і через утворення СНД: “Ми Україну визнаємо, а вона знову в якийсь союз увійде. Краще почекаємо” – міркували іноземні уряди і поставили процес визнання на паузу. Малочисельна, але завзята українська дипломатія пояснювала, роз’яснювала, переконувала і запевняла. Та зрештою зуміла добитися відновлення процесу визнання, хоча це було ой як непросто.

Тож наступний пост із серії дідусь розмістить тоді, коли процес визнання відновиться. А це трапиться… Ні, не казатиму. Щоб і ви теж відчули, що таке невідомість… 🙂 Енциклопедії й довідники не допоможуть – там дані неточні.

Далі буде.

P.S. Погортав дідусь підручники Історії України для 11 класу… “Реакція світової спільноти на результати референдуму була позитивною: уже наступного дня про визнання України оголосили Канада і Польща, а загалом протягом грудня незалежну Україну визнало 68 держав”. Ох, знали б вони як усе було насправді…