Дід Свирид – Історія України від діда Свирида

1

Українцi – народ достатньо зрiлий i сильний, аби дозволити собi вигадувати власнi історичні мiфи i водночас щиро над ними смiятися. Але перш, нiж смiятися, бажано знати, як усе було насправдi. Бо насправдi все було значно цiкавiше i захопливiше, нiж може вигадати навiть найбурхливiша фантазiя

Ви на авторському сайті Діда Свирида

Тобто це єдиний сайт, де книжки Історія України від Діда Свирида можна придбати з іменними підписами автора для Вас, або Ваших близьких

Детальніше про автографи на сторінці оформлення замовлення

Хто такий Дід Свирид?

Дід Свирид, або ж Свирид Опанасович, — простий сільський дід.

Живе собі в селі, тримає господарство, любить поговорити про політику і про те, як раніше люди жили. А коли в село провели інтернет, завів і свою сторінку на Facebook. Де постить огляди сільської аналітики, з яких люди дізнаються про те, що у світі коїться, що насправді казав Столтенберг Лаврову, що собі думає Ердоган та на якій стадії захворювання перебуває московський цар. Дідусь життя прожив, тож йому нескладно розтлумачити справжній зміст будь-якого засідання Ради Безпеки ООН чи в чому полягає відмінність між “стурбованістю” та “глибокою стурбованістю”. Знаннями своїми сільський аналітик щедро ділиться зі спраглими достовірних знань читачами.

У міжнародних оглядах Свирид Опанасович часто наводив різні приклади з історії, зокрема української, аж читачі якось не витримали та почали вимагати від діда написати нарешті «Історію України» окремо. Бо книг з історії в нас багато, а розуміння нема.

От дідусь і взявся написати історію України у кількох книгах. Чому в кількох, а не в одній? Тому що минуле України надто багате на цікаві та повчальні події, аби розповідати про них скоромовкою. І воно цілком заслуговує на розлогу й неквапну оповідь, тож до сьогодні з друку вийшли вже три книги дідової «Історії»:

Книга перша охоплює період з найдавніших часів і до Ярослава Мудрого. Точніше, до 1036 року, коли наші предки героїчно відстояли Київ від навали печенігів, а відтак забезпечили Русі тривалий час миру й процвітання.

Книга друга присвячена добі від Ярослава Мудрого і до битви на Синіх Водах 1362 року. Княжі усобиці, ординська навала, держава Данила Галицького і ще чимало цікавого розповідає дідусь на 384 сторінках другої книги, яка завершується остаточним звільненням українських земель від ординської залежності.

Книга третя розповідає про події від Кревської унії 1385 року і до Берестейської унії 1596 року в широкому геополітчиному контексті. На 392 сторінках оповідається, як саме занепадали Тевтонський Орден, Візантія і Золота Орда та водночас поставали Османська імперія й Московська держава. Відтак читачам зрозуміліше, за яких історичних обставин виникла Річ Посполита і як міцнішала й набувала сил Запорозька Січ.

Книга четверта якраз зараз пишеться, водночас дідусь уже планує наступні томи, щоб таким чином, разом із читачами, поступово дійти і до нашої сучасності.

Але ж навіщо так багато томів, невже складно описати історію України в одній книзі? Ні, не складно. За бажання усю історію людства можна викласти в одній невеличкій брошурі. Проте із кишеньковим розмовником в руках опанувати ііноземну мову ще нікому не вдалося. Так само й глибоких історичних знань можна набути лише дуже багато читаючи. Іншого способу нема. Дідусь же взявся полегшити процес читання, тому пише свої книги у легкому для сприйняття стилі. Однак рухається винятково в руслі академічної науки, бо український сільський історик права на вигадки не має. Ну, хіба що зовсім трошки 🙂

Книга перша. Уривок з §2. Початок осiлого життя

…коли, приблизно 10 тисяч років тому первісні люди, успішно будуючи розвинений мезоліт, обгризли кістки останнього в Україні мамонта і перед ними постало сакраментальне питання – що їсти будемо?

Зрозуміло, що це питання не просто так постало. Воно було доволі голосно сформульоване юрбою сердитих жінок, які, взявши руки в боки, грізно посунули на розгублених чоловіків.

– Ну і чим ви думаєте годувати дітей, трясця вашій матері?! – напустилося жіноцтво на дядьків, театрально показуючи на гурт замурзаних дітлахів, котрі, як по команді, почали жалібно плакати, розмазуючи сльози по брудних щоках.

Уривок з §5. Доба фентезi

…Недовго кімерійці насолоджувалися відпочинком на пляжах Причорномор’я і Криму. Лишень якихось двісті чи триста років. Аж поки у VII столітті до н. е. там з’явилася незнайома кімерійцям ворожа кавалерія вдосконаленої конструкції.

– Ви хто такі будете? – спитали здивовані кімерійці, підводячись з шезлонгів і затуляючи очі від яскравого сонечка.

– Скіфи ми! – спльовуючи, відповів головний кавалерист, оглядаючи кімерів “розкосими і жадними очима”. І спокійно звелів: “Ану, дуйте із пляжу!”

Кімерійці спробували було рипнутися, але у закованих в панцирі скіфських вершників оті кімерійські потуги викликали лише саркастичний сміх…

Уривок з § 14. Княгиня Ольга

…Військо дисципліновано гримнуло щитами і завмерло в очікуванні подальших наказів. Княгиня набрала у груди повітря і звернулася до бійців з приблизно такими словами:

– Воїни! Я слабка жінка, і в мене на руках малий син вашого командира. Якого вбили підлі древляни. Я ніколи! Чуєте мене – ніколи не погоджуся з ганьбою стати жінкою вбивці вашого князя і батька моєї дитини. І я не допущу, щоб той убивця був вашим командиром. Ви бачили, що я зробила з його сватами. І я знаю, що Мал хоче мені за це зараз відомстити. Древляни збирають проти нас потужну армію. Я буду битися, скільки мені вистачить сил. Сил слабкої жінки. Допоможіть мені… – схвильована Ольга замовкла, а малий Святослав почав войовничо розмахувати дерев’яним мечем, голосно вигукуючи: “Буць-буць!”

Уривок з § 17. Князь Ярослав

…Це була остання в історії вилазка печенігів проти Русі. Рештки печенізької орди, яка впродовж ста двадцяти одного року майже безперервно псувала нашим предкам кров, пішли з нашої землі кудись у Візантію, і їхні нащадки розчинилися в морі інших народностей.

Ярослав без докорів сумління міг витерти з чола піт і гарним каліграфічним почерком доповнити список знищених нашими предками ворогів словом “печеніги”.

Гігантське значення, яке мала для Русі перемога над печенігами, усвідомлювалося нашими предками і в часи Ярослава. Який вирішив відзначити цю стратегічно важливу перемогу, звівши у Києві величний християнський собор. Літопис стверджує, що саме на честь перемоги над печенігами у 1036 році Ярослав заклав у Києві Софійський собор, котрий стоїть у центрі столиці нашої держави й донині.

Дід думає, що кожен українець має хоч раз в житті побувати в тому соборі. Який є не лише релігійною святинею. Але й символом непоборного духу небайдужих громадян. Бо коли ви оглядатимете частини древньої кладки собору, подумайте, що кожен камінь там клався руками, які незадовго до того тримали спис, меч або пращу…

Уривки з Книги 2.

…Ярослав начитався різних книжок, з яких довідався, що в передових державах його сучасності правитель керує своїми володіннями не гасаючи по країні й віддаючи особисті вказівки, а через професійних менеджерів, які у своїй щоденній роботі мусять керуватися писаними правилами. Єдиними для всієї держави. Інакше кожен діятиме на власний розсуд, а звідси — зловживання, самочинство, корупція і бунти. Тому Ярослав вирішив проявити законодавчу ініціативу і дати нашій країні перші писані закони. Хороша справа, нехай князь собі спокійно пише, не будемо йому заважати. А поки дідусь розкаже, у яких умовах жила собі Русь, щоб було зрозуміліше, у чому полягала суть правової реформи Ярослава.

До Ярослава Русь писаних законів не знала, але не можна казати, що наші предки жили в умовах суцільного правового нігілізму. Ні, вони спиралися на віковічні правові традиції своїх предків. Бо й у наших предків, як це не дивно, також були свої предки. А ті прапредки були собі людьми простими й керувалися неписаним звичаєвим правом. За яким справедливість розумілася просто: «Око за око — зуб за зуб». На перший погляд, ніби логічно, але в результаті подібної юридичної практики по містах і селах Русі ходило багато беззубих і однооких.

Бо виглядало тодішнє правосуддя приблизно так.

Уявімо собі сонячний літній ранок на світанку раннього середньовіччя десь на Поліссі. Мальовниче село потопає в садах, подекуди чути гавкіт собак і рохкання свиней. Молодиці насипають курям просо й ліниво сваряться між собою через тини. Аж тут вулицею суне гурт парубків, в одного сорочка заляпана кров’ю. Хлопці рішуче чимчикують до сільського старійшини, заінтриговані молодиці, покинувши курей, рушили за ними. Подамося за селянами й ми та послухаємо, про що там буде мова.

— Здоровенькі були, діду! — хлопці поставали у дворі старійшини й чемно поскидали шапки.

— І вам не хворіти, — зиркає дід на парубків з-під сивих кошлатих брів. — Чого прийшли?

— Закон справить треба.

— Який закон?

— Зуб за зуб.

— А шо случилося?

— Та оно Радигосту зуба вибили.

— Хто?

— Та хлопці із сусіднього села.

— А як так сталося?

— Ми прийшли до них дівчину вкрасти, а вони давай битися. От Радигоста їхній коваль і гупнув.

— Дівчину хоч вкрали?

— Ну, як сказать… Вкрасти не вкрали, вона сама з нами прибігла. Дуже Радигоста любить.

— Любиш Радигоста? — дід суворо зиркнув на дівча, яке сором’язливо ховалося за гуртом кремезних хлопців.

— Дуже…

— І беззубого? — всміхнувся дід.

— Ага… — зашарілася дівчина й міцніше притислася щокою до плеча свого жениха.

— Ясно. То ви хочете закон справить? Добре. Десь у мене тут береста була, треба їхньому старійшині позов написати. Бабо, де ти знов писало сховала?

Поки старійшина старанно видряпує на бересті літери, складаючи вимогу про відшкодування заподіяної мешканцю його села шкоди, ми чуємо тупіт кінських копит. То із сусіднього села прискакав хлопчина, який передав від свого старійшини зустрічний позов. У якому висловлюється невдоволення фактом викрадення найпершої в селі красуні й міститься вимога адекватного відшкодування завданого громаді збитку…