8 грудня 1991 року. Неділя.

Була цілком собі спокійна неділя, нічого особливого не трапилося. Ну хіба що “величайшая геополитическая катастрофа ХХ века” – підписання Біловезьких угод.

Провину за розвал СРСР в Росії традиційно складають Америку, та їхніх вільних чи невільних посіпак: Єльцина, Кравчука і Шушкевича. Котрі зібравшись у Біловезькій Пущі нібито понапивалися і сп’яну розпустили СРСР. Проте, якщо говорити в таких категоріях, то СРСР пропили не вони. А Горбачов з Назарбаєвим.

Зустріч у Білорусі задумувалася як прості консультації між главами чотирьох республік – як жити далі після українського Референдуму? На початку грудня Єльцин, збираючись з візитом до Мінська, зайшов до Горбачова, а той попрохав його прозондувати Кравчука на предмет підписання нового союзного договору. Сам Михайло Сергійович дзвонити Кравчуку не міг, бо де він, а де якийсь Кравчук. Тому така задача була поставлена Єльцину.

Єльцин подзвонив Кравчуку, той погодився і, як ми пам’ятаємо, ще 3 грудня знав, що летітиме в Білорусь. Навіть похвалився цим під час розмови з Бушем. Єльцин тим часом подзвонив і в Казахстан Назарбаєву, мовляв теж приїжджай, погуляєм.

Дідове припущення – якби у Біловезькій Пущі був на додачу до Єльцина і Шушкевича ще й Назарбаєв, то хтозна чим би все там закінчилося. Адже Нурсултан Абішович був послідовним і рішучим прибічником збереження Союзу, бо й сам претендував на керівні посади в Москві. До того ж на тлі Шушкевича, Кравчука і навіть Єльцина то був політик значно крупнішого ніж вони калібру. А Кравчук, котрий завжди був політиком більше хитрим, ніж розумним, міг би напору Назарбаєва й не витримати.

Втім, розумний Назарбаєв, вилетівши 7 грудня з Алма-Ати в Мінськ, сам себе перемудрив. Бо зупинившись у Москві на дозаправку літака вирішив скористатися зупинкою та навідатися до Горбачова. Який обіцяв йому посаду голови Верховного Совета СССР, котра якраз стала вакантною – попередній союзний спікер Лук’янов сів за участь у путчі до буцегарні. Тож заскочив Назарбаєв на хвильку до Горбачова, а той дістав пляшку вірменського коньяку…

Словом, ждали-ждали хлопці в Біловезькій Пущі казахстанського колегу, але так і не дождали. І зранку 8 грудня сіли за стіл переговорів утрьох. За переказами, Єльцин без усяких політесів прямо запитав рум’яного Кравчука (який саме повернувся з полювання), чи має Україна намір підписувати союзний договір?

Тут ми зупинимося, бо дідусь вважає за важливе повернутися до того історичного моменту, з якого розпочав ці публікації 1 грудня. А саме – повертаємося в осінь 1943 року. Коли Сталін затвердив радянський гімн зі словами “союз нерушимый” i “сплотила навеки”, а одночасно – організована УПА в українському селі Будераж Конференція поневолених народів – винесла СРСР смертний вирок.У Історії дуже специфічне почуття гумору – коли делегати Конференції виносили Радянському Союзу свій вирок в селі Будераж, то буквально в 30 км від них, у селі Великий Житин, на печі грався дев’ятирічний хлопчик Льонька. Якому судилося той вирок привести у виконання.

Отже 8 грудня 1991 року колишній секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук на всі запитання Єльцина щодо збереження СРСР, у повній відповідності до рішень та постанов Антибільшовицького Блоку Народів, відповідав – “ні!”.

Кравчук завжди був прибічником повної державної незалежності України лише у своїх пізніших інтерв’ю. А насправді, навіть після прийняття Акту проголошення незалежності, протягом усієї осені 1991 року він цілком допускав участь України у новому Союзі. Вагався лише між різними варіантами широкої федерації чи конфедерації. Все змінило 1 грудня з його приголомшливими результатами Референдуму.

І тут на історичну сцену виходить “главний злодєй” по версії ватніків – Гена Бурбуліс. Який нібито й підкинув Єльцину ідею тимчасово розпустити Союз, аби сковирнути остогидлого Горбачова. Так це чи ні, учасники зустрічі в Біловезькій Пущі плутаються в показах, але всі одностайно стверджують, що найголовніше формулювання підписаного документу придумав саме Бурбуліс. Ось те формулювання у всьому його прекрасному історичному сяйві:“…Союз ССР, как субъект международного права и геополитическая реальность, прекращает свое существование.”

Ми не знаємо навіть імен учасників Конференції поневолених народів, яка відбулася в листопаді 1943 року. Конференція проводилася в умовах суворої конспірації, збереглися лише їхні псевда. Але знаємо, що для організації належних умов роботи Конференції її делегати спершу дали бій німцям, а засідати в місцевій школі сіли лише зачистивши терен від гітлерівців. По закінченні ж роботи форуму повернулися до своїх частин і продовжили воювати вже з підрозділами НКВС. Хто тоді міг навіть подумати, що їхнє пророцтво збудеться? І що могутній СРСР, дуже за історичними мірками скоро, просто “прекратит свое существование”? Але це сталося, тому можемо констатувати, що в найбільш принциповому, епохальному протистоянні усього ХХ століття українське село Будераж одержало над Кремлем цілковиту й переконливу перемогу.

Дідові зауважать – але ж Кравчук привіз нам тоді СНД, та й протистояння з Москвою аж ніяк ще не завершене. Згоден. Проте нагадаю, що Росія – то не імперія. То держава ординського типу, які по-людськи, цивілізовано розпастися не можуть. Їм обов’язково треба поагонізувати. Розпад тої ж Золотої Орди тривав близько сорока років, там теж були свої “собіратєлі зємель” – той же хан Великої Орди Ахмат. Який напевне бідкався, що “Розпад Золотої Орди – велічайша геополітична катастрофа XV століття”. Та намагався відродити Улус Джучі, апелюючи до історичної пам’яті, нагадуючи як їхні монгольські дєди воєвалі. Втім, про все це дідусь детально розповідав у третьому томі “Історії”, повторюватися не буду.

Якщо припустити, що Радянський Союз розпадається по такому ж алгоритму, то укладення Біловезьких угод ознаменувало лише початок процесу розпаду. Який триває й донині. Трапилося це рівно 30 років тому, то вже недовго залишилося 🙂 Біловезькі угоди підписали і залишили в Білорусі, визначивши Мінськ у якості депозитарія. Їх звичайно одразу ж свиснув тогочасний міністр закордонних справ Білорусі Пятро Кузьміч Краўчанка, котрий продав цінні історичні документи якомусь анонімному колекціонеру. Присягаю – то був не я, в дідовій шухляді лише копії 🙂

Далі буде.