6 грудня 1991 року. П’ятниця.

Постання вільної, незалежної і демократичної України було з радістю сприйняте за кордоном. Світ тепло вітав у своєму колі новонароджену державу, правда лише у промовах президента Кравчука та інших українських політиків.

Насправді в дипломатичній історії світу то була Доба Великих Географічних Відкриттів. Іноземні дипломати й політики зачудувано розглядали мапу СРСР намагаючись принаймні запам‘ятати назви новоутворюваних держав. І де вони хоча б приблизно знаходяться. Щоб ви не думали, що таке географічне невігластво стосувалося лише України, наведу приклад зі спогадів тогочасного керівника Білорусі Станіслава Шушкевича.

Якось, уже в 1992 році, пан Шушкевич здійснив офіційний візит до США. Де серед інших заходів прочитав лекцію в одному з авторитетних політичних центрів, на якому був присутній практично весь істеблішмент Америки. Лекція пройшла з великим успіхом і ось після її завершення до лідера Білорусі підійшов один з американських конгресменів. Який довго тиснув Шушкевичу руку, дякував за цікаву лекцію і запевняв у своїх стмпатіях. А наприкінці розмови, стишивши голос, додав: «Особливо мені сподобалося як ви розстріляли Чаушеску».

Про Україну знали може трохи більше, але майже винятково завдяки Чорнобилю. Чорнобиль був справжнім прокляттям України перших років незалежності. Що у купі із третім в світі ядерним потенціалом, який знаходився на нашій території, створював Україні дуже токсичний імідж. Не дивно, що і в інавгураційній промові Кравчука, і у інших офіційних виступах постійно лунали запевнення – Україна твердо бере курс на без‘ядерний статус.

Міжнародну спільноту турбувала не лише ядерна зброя. Зараз Хуйло намагається налякати нас і західні країни соваючи вздовж кордонів України свої батальйонно-тактичні групи в кількості 100-200 тисяч. Але в 1991 році на території України вже стояла майже мільйонна армія. І то була неукраїнська армія, основу особового складу якої становили переважно росіяни та вихідці з середньоазійських республік.

Звісно, ніхто їх у нас не вважав окупантами і навіть у Львові радянські офіцери спокійно пересувалися в громадському транспорті. Але наприклад у планах ГКЧП передбачалося задіяння військових для взяття під контроль місцевих органів влади. Новонароджувана держава почувалася в присутності тої армади дещо незатишно.

Незатишно почувалися і європейські держави, свідченням чого є і практично усі їхні заяви про визнання України. Бо в кожному такому визнанні міститься сподівання, що Україна твердо виконуватиме свої міжнародні зобов‘язання в тому числі і по скороченню заичайного озброєння та кількості сухопутних сил. Світ чекав, що армія в України буде маленька-маленька і лагідна-лагідна.

6 грудня 1991 Верховна Рада ухвалила Закон «Про збройні сили України», правда ця подія пройшла тоді повз дідову увагу. І без того було чимало новин, напиклад ми дізналися, що Україну визнала Куба – а це було дуже знаково. Раз навіть вічний друг СРСР Фідель Кастро прийняв таке рішення, значить справи в Союзу дуже кепські – політична чуйка у Фіделя завжди працювала бездоганно.

В дідовій шухляді немає на жаль документу від Куби за 6 грудня, зате є копії протоколу про встановлення дипломатичних відносин від 12 березня 1992 року – публікую.

Повертаючись до питання збройних сил – не лише дід, але й узагалі майже ніхто дату ухвплення закону не запам‘ятав. Офіційно 6 грудня як День Збройних сил України затвердили лише через пару років, хоча день армії за інерцією ще довго святкували 23 лютого. Навіть у самій армії.

Зараз, через 30 років Армія України вже не маленька і аж ніяк не лагідна. Досить таки велика Армія і якась дуже сердита. І світ нас за це не засуджує, а навпаки – захоплюється і допомагає.

Користуючись нагодою дідусь щиро і сердечно вітає наших хлопців та дівчат, які несуть службу у лавах Збройних Сил України. Будьте всі мені здорові, сильні і веселі. Будьте лагідні до України і страшні для ворогів!

Слава Україні!

Далі буде.