5 грудня 1991 року. Четвер.

Зранку того дня поширилася чутка – Україну визнала Росія! Хтось десь щось таке чув…

Кинулись ми шукати підтвердження, але ж як на лихо інтернету нема. Ждать десять років поки він з’явиться ми не могли, тому негайно включили телевізор. І саме вчасно – на УТ якраз розпочалася трансляція інавгурації Кравчука.

Чесно зізнаюся, що ні дід, ні жоден із моїх друзів за Кравчука тоді не голосували. Тому телячого захвату чи пієтету персонально до нього ми не відчували, зате дуже уважно й критично слухали, про що він у своїй інавгураційній промові казатиме. І в принципі слід визнати, що наше враження у цілому було приємним. Виступав глава незалежної держави, озвучував толкові тези, у цілком прийнятних формулюваннях. І відвертої крамоли ми від нього не почули – от що значить правильне виховання.

Поясню молодим читачам. Кравчук – колишній завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ, який свого часу домагався заборони Руху. А у 1990 році він став Головою Верховної Ради, де по факту очолив комуністичну більшість і був її жупелом. Що, звісно, викликало в тодішнього покоління небайдужих громадян різке невдоволення і гостру критику.

Господи милосердний скільки разів Кравчуку доводилося чути на свою адресу багатотисячне “Геть!” і “Ганьба!”. А що йому скандували незакоплексовані українські студенти під час Революції на граніті у жовтні 1990-го дідові й досі згадувати невдобно. Хоч і смішно. Та й пізніше небайдужі громадяни його у спокої не залишали і в цілому слід визнати, що педагогічні заходи до Кравчука застосовувалися не дуже гуманні. Так зате ж і результат не забарився. І 5 грудня 1991 року Леонід Кравчук стояв на трибуні ВРУ як шовковий. Та як зайчик, чемно й слухняно, казав Україні та світу правильні речі.

Саме з інавгураційної промови Кравчука ми вже офіційно почули, що Росія таки визнала Україну. Кравчук казав: “Вже перші дні після референдуму підтвердили, якою шаною користується Україна в усьому світі. Численні поздоровлення і привітання, офіційне визнання з боку Канади, Польщі, Угорщини, Росії, телефонна розмова з Президентом Сполучених Штатів Америки Джорджем Бушем ще раз продемонстрували повагу демократичних урядів до волевиявлення нашого народу.”

Тобто Росія все-таки визнала. Добре, але… Але є в діда одна вредна риса – мені обов’язково треба побачити першоджерело. Де сам документ? І що там написано? Як написано. Бо слова можна по-різному сформулювати…. знаємо ми тих московитів.

Пізніше стало ясно, що документу у вигляді дипломатичної ноти того дня взагалі не було. Натомість була заява президента РСФСР Бориса Єльцина, яку отой любитель театрального жесту видав якраз перед інавгурацією Кравчука. Відповідно, український читач зміг із нею ознайомитися лише наступного дня – ось вирізка із “Голосу України” за 6 грудня 1991 року: “Российское руководство заявляет о признании независимости Украины…”

Ну що ж… Ніби все правильно. Тому повторюся, 5 грудня офіційного документу від Росії Україна не отримала (принаймні в дідовій шухляді точно нема), а от встановлення дипломатичних відносин між Україною та РФ відбулося 14 лютого 1992 року шляхом підписання відповідного протоколу. Копію якого з підписами А.Зленка та його тодішнього російського колеги А.Козирєва для порядку теж опублікую.

Чому Росія визнала Україну незалежною державою? – то досі одна з улюблених тем конспірологів, які висувають найфантастичніші версії, яких за 30 років накопичилося чимало. А що далі від 1991 року, то міцніше утверджуються найбільш фантастичні. У Росії, наприклад, всі досі впевнені, що СРСР розвалили американці. Хоча якраз американці боролися за збереження Союзу як лише могли.

– То вони для виду боролися, – не вгавають адепти американської версії розвалу СРСР. І додають – Американці діяли підступно. І Союз розвалили руками свого агента Геннадія Бурбуліса, котрий будучи порадником вічно п’яного Бориса Єльцина і Україну легко визнав і Союз розпустив.

Дідусь же, як сучасник тих подій скаже таке: визнання з боку Росії пролунало тоді гучно, навіть резонансно, але аж ніяк не сенсаційно. В тодішніх обставинах то був цілком логічний крок Бориса Єльцина, і ніхто особливо не здивувався. Чому? Спробую пояснити, але спочатку невеличкий відступ.

За дідовими спостереженнями, протягом останніх 30 років в Україні постала і неабияк утвердилася Церква Свідків Колоніального Минулого України. Пастори і прихожани якої і самі свято вірять, і всіх навколо переконують, що СРСР був імперією росіян, котрі колоніально визискували решту народів їхньої імперії, зокрема українців.Чому у вченні тої Церкви домінує саме ця дивна догма я в принципі розумію. Не розумію лише навіщо. Щоб потішити самолюбіє теперішніх росіян? Предки яких нібито ходили по Союзу в пробкових шоломах, а дикі українці, відсталі грузини та неосвічені литовці їх обслуговували?

Навіть якщо вважати СРСР імперією (хоча це науково некоректно), то і в такому разі Україна там колонією ніколи не була. Україна і в такому разі була частиною – до того ж дуже важливою частиною – якраз метрополії. Можливо якраз тому ніхто в Росії в 1991 році всерйоз українську незалежність не сприйняв – ну не може ж одна частина метрополії відокремлюватися від іншої.

Втім, розглядати СРСР в якості класичної імперії, повторюся, некоректно. Бо тоді виникає спокуса порівнювати СРСР із Римською, Австро-Угорською, Британською чи якоюсь іншою нормально, цивілізованою імперією. Натомість, така передова наука, як українська сільська етатологія, твердо тримається погляду, що і СРСР, і Російська імперія, і Московське царство – то все були держави одного типу. То були держави ординського типу.

Вживаючи слово “орда” по відношенню до Росії дідусь не вкладає в це слово нічого образливого. Це історичний термін, який означає специфічний тип держави. Хоча, кого я обманюю… звичайно вкладаю.

Жарти-жартами, однак якщо не розуміти онтологічну різницю між імперією (з її поділом на розвинену метрополію та відсталі колонії) та ордою (зростання якої відбувається шляхом поглинання якраз набагато розвиненіших територій і народів), то ми не зрозуміємо і природи та причин розпаду СРСР. Може для когось це буде новиною, але серед усіх народів Союзу найбільш постраждалими від СРСР у 1991 році почували себе якраз росіяни. Куди росіянин би не поїхав, хоч в Україну, хоч в Узбекистан, усюди бачив, що національні республіки живуть значно краще, ніж російська глибинка. Різниця між сільським Нєчернозєм’єм та, наприклад, селами у Грузії чи Молдові була просто гігантська. Не кажучи вже про Литву, Латвію чи Естонію, які взагалі виглядали Західною Європою. Росіянам же було дуже й дуже обідно – “Мы их кормим, вот они и жируют”.

Тому в РСФСР кінця 80-х і початку 90-х, при наростаючій продовольчій кризі, коли буквально доводилося виживати, ідея скинути з себе всіх отих “националов-иждивенцев” була дуже поширена і надзвичайно популярна.На тлі саме таких настроїв розгорталася боротьба між союзним центром і керівництвом РСФСР. Що виразилося в персональному протистоянні між Горбачовим та Єльциним.

За чутками, 3 грудня 1991 року Геннадій Бурбуліс підготував та вручив своєму шефу, Борису Єльцину, меморандум, в якому показував, що після путчу ГКЧП Горбачов ефективно відновив свій вплив майже на всі республіканські еліти. І якщо так справа піде далі, якщо прогавити історичну мить, то Горбачов зуміє зліпити якийсь Союз, очолить його і тоді боротися проти нього буде набагато важче. Тому єдиний вихід – швидко визнати незалежність усіх республік, а Союз тимчасово розпустити. Горбачов тоді залишиться без посади, і без роботи, єдиним легітимним керівником у Москві залишиться він, Боріс Ніколаіч Єльцин. Росія без тягаря союзного центру швидко зміцніє економічно і можна буде повернутися до питання про відновлення Союзу. Адже ж ясно як білий день, що національні республіки без Росії самі не виживуть, і самі попросяться назад. От тоді новий Союз можна буде вже збирати знов. Але вже під його – Бориса Єльцина – владою.

Був такий меморандум чи ні – дід не знає. Але в дуже багатьох спогадах різних людей повторюється одне й теж – ні Єльцин, ні його оточення всерйоз у можливість тривалого існування самостійних республік не вірили. Так, у вересні 1991 року, у відповідь на обережне запитання польських політиків, чи вИзнає Росія незалежність України, Єльцин (розмова велася неформально, при чарці) у своїй ведмежій манері махнув рукою і сказав: “А пусть идут! Но через полгода они вернутся к нам на коленях! Только по экономическим причинам”.

Тому нічого дивного, чи тим паче сенсаційного, у заяві Бориса Єльцина від 5 грудня 1991 року не було. Незалежність України вони легко визнали, дипвідносини встановили та всілися чекати, коли вже Україна стане навколішки і причовгає назад. Уже і Єльцин давно помер, і Хуйлу час помирати, а вони все ще на щось надіються. Дураки.

Але повертаємося у 5 грудня, бо визнанням Росії та інавгурацією Кравчука новини не вичерпалися. І скарбничка визнань України поповнила ще низка дуже хороших країн, а саме:

Хорватія. Вірогідно 5 грудня лист Кравчуку підписав хорватський президент Франьо Туджман, однак у дідовій шухляді копії такого листа немає. На жаль. Є лише копія ноти МЗС Хорватії від 3 лютого 1992 року, яку і опублікую.

Болгарія. Нота Генерального консульства Болгарії в Києві з перекладом Рішення Ради Міністрів Республіки Болгарія про визнання України і пропозицією встановлення дипломатичних відносин. Публікую.

І прокинулася Латинська Америка! Україну визнали одночасно дві держави того веселого континенту – Аргентина та Болівія. Щоправда, жодних документів у дідовій шухляді на жаль не знайшлося, прошу вірити на слово 🙂

Таким чином, на вечір 5 грудня 1991 року, список країн, які офіційно визнали Україну, виглядав у діда так:

1. Грузія – 27 серпня 1991 року

2. Литва – 21 листопада 1991 року

3. Польща – 2 грудня 1991 року

4. Канада – 2 грудня 1991 року

5. Угорщина – 3 грудня 1991 року

6. Словенія – 3 грудня 1991 року

7. Латвія – 4 грудня 1991 року

8. Росія – 5 грудня 1991 року

9. Хорватія – 5 грудня 1991 року

10. Болгарія – 5 грудня 1991 року

11. Аргентина – 5 грудня 1991 року

12. Болівія – 5 грудня 1991 року

Ну що ж, держав уже більше, це приємно. Після інавгурації, після телефонного дзвінка Буша і після визнання Росії, іноземні столиці мають ще більше активізуватися. Але чому мовчать країни-важковаговики? Очевидно чекатимуть, що скаже Вашингтон… А чому Вашингтон мовчить? Може іде якийсь підкилимний торг?… Що за торг? За чий рахунок торг? І Горбачов чомусь мовчить. Такий балакучий завжди, а тут ані пари з вуст…

Хоча… та пішов він у сраку, отой Горбачов – нас уже Болівія визнала!

Увечері 5 грудня 1991 року в Києві, уперше в історії Незалежної України, пролунав урочистий салют.

Далі буде.