3 грудня 1991 року. Вівторок.

Як запевняють нас енциклопедії та довідники, цей день не був на міжнародні визнання надто врожайним. Бо Україну визнала лише одна держава – Угорщина.

Це не зовсім так.

Вірніше – зовсім не так.

Бо Угорщина не просто визнала, а й…Ні, так нецікаво. Просто перераховувати історичні факти нудно. Історія має зберегти і живі сцени та яскраві образи учасників подій. Так ось.

Працював собі колись у МЗС іще соціалістичної Угорщини один розумний дипломат на ймення Андраш Палді. І от йому одного разу крупно не пощастило. Бо отримав чоловік призначення на посаду генерального консула Угорщини в Києві. Всі колеги йому дуже співчували.

Справа звісно не в тому, що Київ для угорського дипломата традиційно важке місто, де і роботи багато, і кар’єрою ризикуєш. Справа в іншому. Пан Палді був призначений до Києва у 1986 році. А це Чорнобиль…

Розумні люди ніколи не хнюпляться і будь-які несприятливі обставини повертають на користь. Пан Палді будучи людиною розумною, пропрацювавши в Україні загалом шість років, написав згодом цікавезні мемуари про свою роботу в нашій країні у другій половині 80-х і на початку 90-х. А це, як ми з вами розуміємо, неймовірно цікавий історичний період. Його книга “Egyre távolabb Moszkvától” (“Все далі від Москви”) мала великий успіх, здається є вона і українською, принаймні витяги з неї можна пошукати і в інтернеті. Але зараз мова не про літературний хист пана Палді, а про його дипломатичну майстерність. І, без перебільшення, історичну роль.

Отже, у неділю, 1 грудня 1991 року, в Україні відбулися всенародний референдум і вибори президента. Це означало, що всі акредитовані в Києві генеральні консульства, незважаючи на вихідний, працювали як скажені, збирали інформацію, зондували думки політиків, аналізували ситуацію і писали до своїх столиць відповідні реляції. Деякі з них, найбільш розумні та сміливі, рекомендували своїм урядам не гаяти часу, а визнати Україну та офіційно привітати президента Леоніда Кравчука, як главу незалежної держави. Генеральний консул Угорщини робив так само. Проте не лише письмово рекомендував угорському уряду негайно визнати Україну, але й сів на телефон, особисто обдзвонюючи будапештське начальство. Та переконуючи щоб Будапешт не барився і надав йому повноваження офіційно визнати незалежність України. От дуже йому хотілося, щоб Угорщина визнала Україну найпершою.

Справа тут не лише у здоровому спортивному азарті. Пан Палді поза всяким сумнівом керувався і інтересами Угорщини, адже визнати державу першими – це ж забезпечити для своєї країни вічну вдячність тої держави, її приязнь і доброзичливе ставлення. Пан Палді усе це пояснив своєму начальству, навів купу інших переконливих аргументів, але в Будапешті вагалися. Не даремно дипломати часто жартують, що найскладніше у їхній роботі не чужий уряд до хорошої справи схилити, а власний.Аж ось 2 грудня як грім серед ясного неба – Україну офіційно визнала Польща! А далі й Канада! Все пропало… Угорщина першою вже не буде. Можна, здавалося б і втихомиритися та сісти згорнувши руки – хай уже йде, як іде. Але ж ми пам’ятаємо, що розумні люди ніколи не впадають у відчай і з будь-якої ситуації знаходять вихід. У кмітливій голові пана Палді народжується нова блискуча ідея. І він знову сідає на телефон – дроти між Києвом і Будапештом 2 грудня 1991 року мали диміти.

І наступного дня, тобто сьогодні – 3 грудня 1991 року – відбувається урочиста церемонія підписання Протоколу про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Угорською Республікою. Від імені Угорської Республіки Протокол підписує Андраш Палді, а від імені України… сам міністр закордонних справ Анатолій Зленко! У присутності представників ЗМІ! І про це розповідають у теленовинах! В акредитованих у Києві генконсулів від здивування відвалюються щелепи.

Тут справа ось у чому. Протокольний рівень генерального консула хоч і високий, але значно нижчий за рівень міністра. У дипломатії за такими речами пильно стежать і міністри закордонних справ із генеральними консулами документів зазвичай не підписують. Як же так сталося, що досвідчений дипломат Зленко сів підписувати протокол із іноземним дипломатом незрівнянно нижчого за себе рангу? Хіба він не дбав про престиж України?

Дуже дбав. Саме тому і погодився на таке підписання. Адже то був винятковий, унікальний випадок, бо підписувався документ, який одразу й набув чинності. Іншими словами – 3 грудня 1991 року Угорщина не просто визнала Україну. А й стала найпершою державою, яка офіційно встановила з Україною дипломатичні відносини. Україні це було дуже потрібно, створювався прецедент, у тих обставинах критично важливий. От міністр Зленко одразу й погодився. Анатолій Максимович, коли інтереси України того вимагали, цілком міг деякими несуттєвими формальностями і знехнувати. Тим більше, що пан Палді зумів отримати із Будапешта спеціальні повноваження свого уряду, тож і з формального боку теж усе було гаразд.

Ось фото тієї події, на якій ми бачимо і пана Палді, і пана Зленка. Цікава деталь – український прапор на столі вже синьо-жовтий, а от герб на папці міністра – ще УРСР. Але головним є вміст папки – а там оригінал щойно підписаного історичного Протоколу. Копію якого дідусь із задоволенням публікує.

Офіційне встановлення між Україною та Угорщиною дипломатичних відносин справило на акредитований у Києві дипкорпус дуже сильне враження, генеральні консули заговорили про свого угорського колегу з неабиякою повагою. І теж сіли на телефони.

Ну все, Угорщина бажаного досягла і здавалося б пану Палді можна нарешті вгамуватися. Якби ж то… Пан Палді явно упіймав кураж, його було не спинити. Тому вже за кілька днів, а саме 6 грудня 1991 року, відбудеться підписання найпершого в новітній історії України міждержавного договору – Договору про основи добросусідства та співробітництва між Україною і Угорською Республікою, який досі залишається фундаментом правових відносин між нашими державами.

Але й це не все – того ж таки дня оголошується, що Угорщина підвищує статус свого генерального консульства у Києві до рівня Посольства Угорської Республіки в Україні. Тобто Угорщина – найперша держава, яка відкрила в Україні повноцінне посольство. Ну а скромний співавтор цих досягнень, пан Андраш Палді, незабаром вручав президенту Кравчуку вірчі грамоти в якості першого посла Угорщини в Україні. Генеральні консули почали поглядати на угорського колегу з містичним острахом. Та заздрісно зітхаючи взялися накручувати телефонні диски з потрійною енергією.

Звісно, пан Палді, працюючи в Україні перш за все завжди дбав про інтереси Угорщини. Наприклад, сумлінно відстоював інтереси та права угорської меншини Закарпаття. Але ніколи не діяв на шкоду Україні і в цілому був взірцем дипломата, який відстоюючи інтереси своєї держави залишається справжнім другом країни, у якій працює. Залишився він другом України і після повернення в Будапешт. Навіть тривалий час очолював Товариство дружби Україна – Угорщина. А якось, розбираючи архівні матеріали в МЗС Угорщини, натрапив на старий конверт. В якому виявилася дипломатична документація Надзвичайної місії УНР в Угорщині, котра діяла в Будапешті з 1919 по 1924 рік. Конверт із цінними для української історії документами пан Палді, як годиться другу нашої країни, передав до посольства України в Угорщині.

Хоча, чому це я пишу про Андраша Палді у минулому часі? Пан посол живий, має 94 роки і кажуть, що чудово як для свого солідного віку себе почуває. Дай йому Боже здоров’я та довголіття. І спасибі йому.

Звісно, титанічними зусиллями теперішнього політичного керівництва Угорщини репутація цієї держави в очах українців зараз здається безнадійно зіпсованою. Доводиться навіть чути “Та мадяри всі такі і завжди такими були”. Ні, друзі – далеко не всі, і далеко не завжди. Знали відносини між нашими країнами і кращі часи, а прийде час вони знову нормалізуються. Сьогодні ж у нас чудовий привід згадати, що рівно 30 років тому саме Угорщина стала першою державою, яка встановила із незалежною Україною дипломатичні відносини. Першою уклала міждержавний договір і першою відкрила в Києві повноцінне посольство. Зробила вона це ще тоді, коли переважна більшість країн зберігали мовчанку та вагалися. Або у кращому випадку натякали: “Ми вас визнаємо. Обов’язково. Але ви спочатку залагодьте свої стосунки з Москвою. І з Америкою”.

Ну ось на цьому можна би було й завершити, принаймні енциклопедії та довідники нам повідомляють, що більше Україну того дня ніхто не визнав. Проте в дідовій шухляді знайшовся іще один документ. А саме – копія адресованого президенту України Леоніду Кравчуку листа від президента Республіки Словенія Мілана Кучана. А на листі стоїть дата – 3 грудня 1991 року. Як буть?

Енциклопедії кажуть, що визнання України з боку Словенії відбулося не 3, а 12 грудня. Але мова мабуть про взаємне визнання. Тобто, найімовірніше 12 грудня 1991 прку відбувся обмін нотами між МЗС двох держав, якими Україна визнала Словенію, а Словенія Україну. Ну і щоб нікому не було образливо, в історію двосторонніх відносин записали саме ту, спільну для обох країн дату. Але ж Словенія проявила ініціативу першою. І не простою нотою, а листом глави держави. Та ще й такого шановного, як пан Мілан Кучан. До того ж не маючи у Києві свого диппредставництва, працівники словенського МЗС зуміли таки надіслати той лист у Київ, хоча це було дуже не просто – зв’язок був жахливий, кажуть, що всього було шість чи сім спроб надіслати той факс. Аж поки два варіанти факсу стулили до купи і зуміли прочитати текст. Ось копії тих двох примірників.

Тому за сукупністю всіх поважних обставин дідусь рішуче записує цю прекрасну країну – Словенію – до свого (неофіційного) списку визнань незалежності України одразу після Угорщини.

Таким чином, станом на вечір 3 грудня Україну визнали:

1. Грузія – 27 серпня 1991 року

2. Литва – 21 листопада 1991 року

3. Польща – 2 грудня 1991 року

4. Канада – 2 грудня 1991 року

5. Угорщина – 3 грудня 1991 року

6. Словенія – 3 грудня 1991 року

Список потрошку збільшується, це добре. Але ж ключові держави світу мовчать, мов сичі. Де ноти й вітальні телеграми з Вашингтона, Берліну, Лондона й Парижу? Нема. Натомість звідти доноситься глуха занепокоєність.

І найбільшу стурбованість в західних столицях викликає третій за розміром ядерний арсенал, який знаходиться на території України. Є чимало тої ядерної зброї і на території Білорусі, і у Казахстані… От що як отой український сепаратизм викличе в СРСР югославський сценарій?..Та планета на друзки рознесеться…Словом, українська незалежність таки додала західним політикам клопоту… Стурбувалися. Думають…

А ви би не стурбувалися? Уявляєте президента Януковича з ядерним чемоданчиком? Або Лукашенка зараз із пальцем на ядерній кнопці? Уявили? Отож…Отже завтра в нас 4 грудня 1991 року. Що ж принесе нам новий день?

Далі буде.