16 грудня 1991 року. Понеділок.

Дідусь продовжує публікацію документів зі своєї шухляди до 30-річчя міжнародного визнання незалежності України.

Попередній пост був 9 грудня, коли Україну визнали Чехословаччина та Естонія, і хтось із читачів міг би здивуватися тижневій мовчанці – може дід забув чи облінивсь. Ні, не забув і не облінивсь. Просто в період між 9 і 16 грудня Україну не визнала жодна держава. І уявіть, як ту міжнародну тишу сприймали ми – сучасники й очевидці. Бо ж цілий тиждень панувала гнітюча мовчанка, процес міжнародного визнання вщух.

Тодішні всепропальщики вже впевнено казали, що діла не буде. Бо ж ясно, що Вашингтон і Москва між собою домовляться й незалежність України залишиться фікцією. А те що Україну вже визнало 15 держав ні на що не впливає – он УНР і Українську Державу свого часу визнали три десятки держав і що?

Для подібного песимізму були свої підстави – укладення 8 грудня Біловезьких угод неабияк насторожило іноземні столиці. От вони й узяли паузу. Правда, тоді ми не знали, що це лише пауза. Бо коли живеш посеред історичного процесу, прогнозувати подальші події дуже непросто, а в людській природі очікувати найгірше. Он як зараз в очікуванні дій Путіна – нападе чи не нападе? Гадаю, що в 2051 році люди щиро дивуватимуться – і чого оті в 2021 так переживали? Бо вони вже точно знатимуть, що Україна вистояла й перемогла і їм здаватиметься, що все було просто.

Але повертаємося в 1991 рік до причин тривалої міжнародної мовчанки, яка запанувала усередині грудня. В першу чергу іноземним державам не було зрозуміло, що то за Союз Незалежних Держав? І чи не прообраз це якоїсь нової суперцентралізованої держави, яка виникає на місці СРСР?

Словосполучення “незалежних держав” нікого в оману не вводило, адже всім давно відомо, що у лексиконі Москви усі слова миттю втрачають своє первісне значення на діаметрально протилежне. Так, під демократичними гаслами в СРСР був збудований взірцевий тоталітаризм, а хронічний дефіцит на товари першої необхідності супроводжувався бадьорими газетними статтями про “неуклонно возрастающее благосостояние советских граждан”. Тож створюючи СНД Москва скоро влаштує тим незалежним державам таку залежність, якої світ не бачив. Приблизно такі міркування панували в більшості іноземних столиць, де вирішили краще зачекати. Настирним же українським дипломатам надавалися здебільшого ухильні відповіді.

Проте, як відомо, козача потилиця у біді не хилиться, тож нечисленна, але завзята українська дипломатія не втрачала бойового духу і продовжувала переконувати, роз’яснювати та запевняти. Власних посольств Україна тоді ще не мала, але як держава-засновниця ООН мала у Нью-Йорку своє постпредство на чолі з легендарним Геннадієм Удовенком. Було також представництво при міжнародних організаціях в Женеві. На колективи цих установ і випала чи не левова частка роботи і то справді зоряний час в історії вітчизняної дипломатії. Але було би не справедливо не згадати добрим словом і небайдужих українців з діаспори, роль яких у процесі визнання України провідними державами світу важко переоцінити. Та навіть найперший синьо-жовтий прапор, піднятий на приміщенні постпредства України при ООН, був за одну ніч пошитий в Нью-Йорку небайдужими українками.

Однак перше визнання, після тривалої мовчанки, надійшло 16 грудня не з Америки, і не з Заходу. Воно прийшло з півдня – із Туреччини. Чому саме Туреччина? – ось питання, яке може здивувати майбутніх істориків, які запідозрять, що тут щось не так і чи не має якоїсь плутанини.

Усе так, плутанини нема – Туреччина дійсно визнала державну незалежність України в понеділок, 16 грудня 1991 року. У дідовій шухляді знайшлася копія адресованого Леоніду Кравчуку листа тодішнього прем’єр-міністра (а згодом президента) Туреччини Сулеймана Деміреля – публікую.

Опублікую заодно і копію протоколу про встановлення дипломатичних стосунків між Україною й Туреччиною, укладений у Стамбулі 3 лютого 1992 року.

Таким чином, рівно 30 років тому турецький уряд зібрався на своє екстрене засідання. Але зібрався не через Україну. А через Казахстан.Нурсултан Назарбаєв досі переконує всіх, що він до кінця боровся за збереження СРСР. І що не він Союз розвалив, бо й керований ним Казахстан проголосив свою незалежність найостаннішим серед усіх республік СРСР. Погоджуюся з Нурсултаном Абішовичем – він Союзу й справді не розвалював. Він його 7 грудня разом з Горбачовим спочатку пропив, а 16 грудня зробив уже мертвому СРСР контрольний постріл у голову. Бо саме 16 грудня і відбулося історичне засідання Верховного Совета Казахстана, який ухвалив конституційний закон “Про державну незалежність”.

В Анкарі за подіями у Казахстані спостерігали дуже уважно. Турецькі політики добре розуміли яке поле можливостей відкриється для них у разі остаточного розвалу СРСР, зокрема в тюркомовних республіках як наприклад Азербайджан, Киргизія чи Туркменістан. Казахська мова також тюркського кореня, тож не дивно, що Сулеймен Демірель скликав того дня екстрене засідання свого уряду. Відтак, Туреччина стала найпершою державою, яка визнала незалежність Казахстану і зробила це, як зараз стверджують, буквально через рекордні 15 хвилин після голосування в Алма-Аті.

Для Горбачова це був удар потужної сили – від нього відступився останній із його союзників, а для команди Єльцина – важлива й радісна подія. Бо тепер Горбачову точно каюк. А те, що Казахстан оголосив себе незалежним – то нема чого хвилюватися, це ж ненадовго. Всім же ясно, що казахи скоро приповзуть до Москви на колінах.Сьогодні, 16 грудня 2021 року, в Казахстані з неабияким розмахом святкують 30-ту річницю своєї державної незалежності. На яку Касим-Жомарт Кемельович Токаєв, котрий трудиться там президентом, відгукнувся вчора програмною промовою під промовистою назвою “Независимость прежде всего!”. Акредитовані в Астані посли безперечно поінформували про це свої столиці, відмітивши серед іншого, що виступ президента Казахстану пролунав на тлі нещодавніх бідкань горемичного Путіна по усопшому СССР нєкоторим дисонансом.

Зараз в Астані проводяться офіційні заходи, у тому числі за участю іноземного дипкорпусу, і можемо собі лише уявити з якими почестями на них вітають посла Туреччини, шановного Уфука Екіджі. І з якими ревнивими очима за тим усім спостерігає посол РФ Льоха Бородавкін.

Ухваливши рішення про визнання Казахстану, турецький уряд, щоб двічі не збиратися, дружно визнав незалежність усіх республік колишнього СРСР. А серед них і незалежність України. Отже ніякої плутанини з датами немає, ця історична подія і справді трапилася в 16 грудня.

Таким чином, на вечір 16 грудня 1991 року список держав, які визнали Україну, виглядав у діда так:

1. Грузія – 27 серпня 1991 року

2. Литва – 21 листопада 1991 року

3. Польща – 2 грудня 1991 року

4. Канада – 2 грудня 1991 року

5. Угорщина – 3 грудня 1991 року

6. Словенія – 3 грудня 1991 року

7. Латвія – 4 грудня 1991 року

8. Росія – 5 грудня 1991 року

9. Хорватія – 5 грудня 1991 року

10. Болгарія – 5 грудня 1991 року

11. Аргентина – 5 грудня 1991 року

12. Болівія – 5 грудня 1991 року

13. Куба – 6 грудня 1991 року.

14. Чеська і Словацька Федеративна Республіка – 9 грудня 1991 року

15. Естонія – 9 грудня 1991 року

16. Туреччина – 16 грудня 1991 року

Ну що ж, будемо сподіватися, що крига скресла. Але це неточно. Бо всепропальщики не вгавають і цілком слушно вказують нам, що Україну досі не визнали ні США, ні жодна із західноєвропейських держав. Навіть скандинавські держави й ті мовчать. Що вони собі думають?

Далі буде.